Ім’я в художньому творі є індикатором так званої антропонімної норми, що віддзеркалює суспільні смаки, проте популярність чи непопулярність певного імені певною мірою стихійна. Ім’я виконує в мові твору, окрім номінативної, характеризувальну, стилістичну й ідеологічну функції та зазвичай належить до категорії вигаданих імен, але часто письменник використовує реально наявні імена або комбінації тих і тих. Поетонімами, як правило, позначаються не реальні об’єкти, а ті ідеальні образи вигаданих або реальних об’єктів, що названо власним іменем і які існують в уяві автора та (через текст твору) в уяві читачів. Навіть у тих випадках, коли поетонім називає особу, який-небудь топографічний або інший реально існуючий чи той, що існував у минулому, об’єкт, ореол художнього твору переносить його в умови вигадки та гри. Відмінність між поетонімами і власними назвами полягає також у тому, що перші відрізняються принциповою динамічністю змісту, нестійкістю відносно належності до ономастичної або апелятивної лексики. Використання поетонімів залежить від майстерності письменника, від його стилю, а також від жанрових особливостей твору. У поетичній палітрі художнього тексту Ліни Костенко особливе місце належить поетонімам, що допомагають авторці втілити її ідейний задум, передати особливості її авторського таланту. У поетичному тексті Ліни Костенко емоційно-експресивні варіанти імені персонажа є своєрідним засобом компресії, що дає змогу передати внутрішнє через зовнішнє, психологічний стан через форму імені. Неабиякого ефекту авторка досягає тоді, коли в межах одного вірша використовує повну, офіційну форму імені та розмовну або стилістично знижувану, що підкреслює авторську оцінку героя, передає високий ступінь захоплення чи зневаги. Іншомовні антропоніми у ролі фреймів не тільки підкреслюють національність персони, але й виконують певну стилістичну роль. Також у поетичних текстах типізувальне значення форми множини антропоніма реалізується у численних варіаціях, утворюючи фактично цілу групу різних значень. Конотативне значення теонімів, уживаних у множині, залежить від ореолу первинного образу, оскільки в цьому разі в уявленні мовців існують певні стереотипи, автор переосмислює відомий образ, виявляє в ньому нові асоціативно-психологічні характеристики.