Питання про номінативні речення в українській синтаксичній науці належить до «старих», недосить розроблених, хоча наявність речень цього типу сумніву не викликає і визнається авторами всіх академічних граматик української мови, вишівських навчальних посібників, а також шкільних підручників. Номінативним реченням присвячені спеціальні дослідження, предметом яких стала граматична природа номінативного речення та синтаксична фунція його головного члена. Останніми десятиліттями науковий інтерес викликає структурна схема номінативного речення, підстави її виділення, генетична природа номінативного речення, спосіб вираження предикативності. Водночас поза увагою науковців залишається такий важливий аспект дослідження номінативних речень як стилістичний. Він не береться до уваги зовсім або розглядається принагідно, в рамках того чи іншого підходу. Ці речення виконують описову функцію і використовуються за умови, коли в усній чи писемній формі необхідно зафіксувати існування, наявність певного явища, предмета, факту, події, часу, названих прямим відмінком. Вони поширені в усіх стилях мови, зокрема в художньому, де вживаються в описах, особливо в ремарках, стисло передаючи обстановку, назви дійових осіб, зауваження певної ситуації тощо. Притому вони можуть бути емоційно забарвленими, мати різні модальні значення, яких їм надають відповідні модальні слова й частки, а в усній мові – відповідна інтонація. З огляду на викладене, стає зрозумілим той величезний стилістичний потенціал, який закладений у цих синтаксичних одиницях. Спроба визначити й описати його крізь призму частини творчого доробку Остапа Вишні зроблена у запропонованій науковій розвідці. У статті простежується використання письменником низки стилістично-синтаксичних фігур, які містять потужний смисловий та емоційний заряд. Це такі фігури як ампліфікація, асиндетон, полісиндетон, тавтологія. Звертається увага й на індивідуально-авторські, оказіональні синтаксичні конструкції.