У статті проаналізовано закономірності вживання окремих займенникових форм і динаміка їх правописних варіантів у мові автографів Т. Шевченка (за збірками “Мала книжка” та “Більша книжка”) на тлі еволюції українського правопису ХІХ ст. Доведено, що мінлива лінгвопрактика поета у відтворенні займенників свідчить не тільки про невиробленість граматичної й правописної норми української мови середини ХІХ століття, а й про серйозні зовнішні впливи на формовану тогочасну мовну норму хоча б на прикладі відтворення шевченкових займенників: мова фольклору, говіркові норми південно-західного діалекту, граматичні староукраїнізми й церковнослов’янізми, вплив авторитетних ідіолектів (П. Куліша). Авторська правка займенників поетом є переконливим прикладом самооцінки мовостилю. Обмежена вибірковість уживання займенників у мові Т. Шевченка (здебільшого особових і вказівних) може цілком свідчити на користь висновків про початковий період формування їх стилістичної функції в художньому контексті нової української мови.